Уже певний час я професійно займаюся питаннями охорони здоров’я. Переповнені приймальні відділення та довгі черги до лікаря — це неприємні явища, з якими, напевно, стикався кожен у Словаччині. Саме тому вражає той факт, що, тоді як держава полегшує умови працевлаштування для робітників на автозаводах і фабриках, кваліфікованим іноземним спеціалістам з медичною освітою вона навпаки створює штучні перепони.
Поїздки з хворими дітьми до лікарні на Крамарах я сприймаю як справжній жах. І я намагаюся зрозуміти, чому все саме так, і як це можна вирішити. В Росії система охорони здоров’я завжди була в центрі уваги, вона мала бути гордістю суспільства, хоча, звісно, реалізувати цю мету вдавалося не завжди. Але в мені з дитинства закладено переконання, що про це потрібно дбати і не можна бути байдужим, адже наше здоров’я та здоров’я наших дітей — найважливіше.
Відтік лікарів за кордон у пошуках кращої оплати, низький інтерес до медичних спеціальностей серед молоді та обмежені можливості медичної освіти створюють серйозну проблему дефіциту медперсоналу в Словаччині. У спрощеному вигляді це можна назвати «попитом». У своїй роботі я стикаюся з чималою кількістю дипломованих лікарів з України та Росії, які мають щире бажання працювати в Словаччині. Часто це вже «готові» спеціалісти з досвідом та знанням близької мови. Це — «часткова пропозиція».
Звичайно, необхідно працювати і над «загальною пропозицією», що означає створення умов — не лише фінансових, а й робочих — для того, щоб словацькі лікарі поверталися додому, а також для підтримки чинних і майбутніх медиків. Але чому б не скористатися тими можливостями, які дає нам час, аби хоча б частково досягти балансу, на який так чекають пацієнти? У сусідніх Чехії та Польщі лікарі мають змогу швидко подолати мовний бар’єр завдяки мовним школам, серед яких вони можуть вибрати відповідну, а в співпраці з лікарнями готуються до доповнюючих і спеціалізованих іспитів. У Словаччині мовна школа iCan прагне проводити мовну підготовку для охочих із медичною освітою з третіх країн, але марно шукає можливість співпраці з університетами. Тому мене шокувала заява речниці Міністерства охорони здоров’я:
«Попередній досвід університетів показав, що основною причиною низького рівня успішності при складанні додаткового іспиту є недооцінка підготовки до іспиту та недостатнє знання державної мови, адже однією з основних умов для виконання медичної професії іноземцями є знання державної мови в обсязі, необхідному для здійснення медичної діяльності». Красиві слова. Але чи надали ви цим лікарям можливість для підготовки? Чи були організовані підготовчі курси? А якщо до вас зверталися мовні школи за допомогою — чи були ви готові співпрацювати?
Мені також доводилось чути думку, що з України приїжджають лише слабо кваліфіковані лікарі, і тому їх не хочуть брати на роботу. Саме тому я вважаю за необхідне познайомити вас із конкретним прикладом — дитячої лікарки з Донецька. Вона приїхала до Словаччини у 2015 році разом зі своїми двома дітьми та чоловіком, незабаром після анексії Криму Росією. Це висококваліфікована спеціалістка, яку я, як мати, із задоволенням прийняла б як педіатра для своїх дітей. Вона хотіла розпочати нове життя в Словаччині — далеко від війни, у безпеці для своєї родини. За фахом вона — педіатр, спеціаліст з інфекційних захворювань дітей. До моменту виїзду з України вона понад 25 років працювала за спеціальністю, останнім часом — безпосередньо в зоні збройного конфлікту на Донбасі. Крім того, багато років вона працювала викладачем у системі післядипломної медичної освіти в українських медичних університетах.
Незважаючи на те, що залишити рідну країну, родичів, друзів і колег їй було надзвичайно важко, разом із чоловіком вони ухвалили це життєве рішення в надії на краще майбутнє — передусім для дітей — і обрали Словаччину. І це — не поодинокий випадок. Я знаю й інших лікарів, які поїхали з Донецька та Луганська. Мало хто боровся так наполегливо за право працювати за фахом у Словаччині, як вона. І все ж її спроби зазнали невдачі. Після року складної бюрократичної процедури вона отримала відмову. Натомість у Чехії вона без жодних проблем отримала дозвіл на роботу! Вона хвалить підхід до нострифікації, простоту процедур, наявність підручників для підготовки до іспиту й загалом — чітку й ефективну систему.
Так Словаччина втратила педіатра, і мені від цього дуже сумно. Приблизно рік тому наша педіатр пішла на пенсію, і я кілька місяців безуспішно намагалася знайти заміну для своїх дітей. У результаті ми звернулися до найбільшої мережі поліклінік у Словаччині, де нам уже втретє за короткий час змінився лікар… Кажуть, що навіть там бракує спеціалістів.
Ця ситуація є наслідком байдужості до проблем у словацькій системі охорони здоров’я? Чи, можливо, тут справді переважає думка, що лікарі з України неякісні й нам вони не потрібні? Чому ми відкриваємо двері для українських робітників, але не допускаємо кваліфікованих фахівців, хоча давно в них маємо потребу? Потрібно лише трохи допомогти тим установам, які мають бажання щось змінити, і — найголовніше — знайти політичну волю, щоб це справді запрацювало. Щоб до нас приїжджали не тільки іноземці без повної середньої освіти, а й фахівці, які справді підвищуватимуть якість життя в країні. У сусідніх державах це давно вже зрозуміли.
Поїздки з хворими дітьми до лікарні на Крамарах я сприймаю як справжній жах. І я намагаюся зрозуміти, чому все саме так, і як це можна вирішити. В Росії система охорони здоров’я завжди була в центрі уваги, вона мала бути гордістю суспільства, хоча, звісно, реалізувати цю мету вдавалося не завжди. Але в мені з дитинства закладено переконання, що про це потрібно дбати і не можна бути байдужим, адже наше здоров’я та здоров’я наших дітей — найважливіше.
Відтік лікарів за кордон у пошуках кращої оплати, низький інтерес до медичних спеціальностей серед молоді та обмежені можливості медичної освіти створюють серйозну проблему дефіциту медперсоналу в Словаччині. У спрощеному вигляді це можна назвати «попитом». У своїй роботі я стикаюся з чималою кількістю дипломованих лікарів з України та Росії, які мають щире бажання працювати в Словаччині. Часто це вже «готові» спеціалісти з досвідом та знанням близької мови. Це — «часткова пропозиція».
Звичайно, необхідно працювати і над «загальною пропозицією», що означає створення умов — не лише фінансових, а й робочих — для того, щоб словацькі лікарі поверталися додому, а також для підтримки чинних і майбутніх медиків. Але чому б не скористатися тими можливостями, які дає нам час, аби хоча б частково досягти балансу, на який так чекають пацієнти? У сусідніх Чехії та Польщі лікарі мають змогу швидко подолати мовний бар’єр завдяки мовним школам, серед яких вони можуть вибрати відповідну, а в співпраці з лікарнями готуються до доповнюючих і спеціалізованих іспитів. У Словаччині мовна школа iCan прагне проводити мовну підготовку для охочих із медичною освітою з третіх країн, але марно шукає можливість співпраці з університетами. Тому мене шокувала заява речниці Міністерства охорони здоров’я:
«Попередній досвід університетів показав, що основною причиною низького рівня успішності при складанні додаткового іспиту є недооцінка підготовки до іспиту та недостатнє знання державної мови, адже однією з основних умов для виконання медичної професії іноземцями є знання державної мови в обсязі, необхідному для здійснення медичної діяльності». Красиві слова. Але чи надали ви цим лікарям можливість для підготовки? Чи були організовані підготовчі курси? А якщо до вас зверталися мовні школи за допомогою — чи були ви готові співпрацювати?
Мені також доводилось чути думку, що з України приїжджають лише слабо кваліфіковані лікарі, і тому їх не хочуть брати на роботу. Саме тому я вважаю за необхідне познайомити вас із конкретним прикладом — дитячої лікарки з Донецька. Вона приїхала до Словаччини у 2015 році разом зі своїми двома дітьми та чоловіком, незабаром після анексії Криму Росією. Це висококваліфікована спеціалістка, яку я, як мати, із задоволенням прийняла б як педіатра для своїх дітей. Вона хотіла розпочати нове життя в Словаччині — далеко від війни, у безпеці для своєї родини. За фахом вона — педіатр, спеціаліст з інфекційних захворювань дітей. До моменту виїзду з України вона понад 25 років працювала за спеціальністю, останнім часом — безпосередньо в зоні збройного конфлікту на Донбасі. Крім того, багато років вона працювала викладачем у системі післядипломної медичної освіти в українських медичних університетах.
Незважаючи на те, що залишити рідну країну, родичів, друзів і колег їй було надзвичайно важко, разом із чоловіком вони ухвалили це життєве рішення в надії на краще майбутнє — передусім для дітей — і обрали Словаччину. І це — не поодинокий випадок. Я знаю й інших лікарів, які поїхали з Донецька та Луганська. Мало хто боровся так наполегливо за право працювати за фахом у Словаччині, як вона. І все ж її спроби зазнали невдачі. Після року складної бюрократичної процедури вона отримала відмову. Натомість у Чехії вона без жодних проблем отримала дозвіл на роботу! Вона хвалить підхід до нострифікації, простоту процедур, наявність підручників для підготовки до іспиту й загалом — чітку й ефективну систему.
Так Словаччина втратила педіатра, і мені від цього дуже сумно. Приблизно рік тому наша педіатр пішла на пенсію, і я кілька місяців безуспішно намагалася знайти заміну для своїх дітей. У результаті ми звернулися до найбільшої мережі поліклінік у Словаччині, де нам уже втретє за короткий час змінився лікар… Кажуть, що навіть там бракує спеціалістів.
Ця ситуація є наслідком байдужості до проблем у словацькій системі охорони здоров’я? Чи, можливо, тут справді переважає думка, що лікарі з України неякісні й нам вони не потрібні? Чому ми відкриваємо двері для українських робітників, але не допускаємо кваліфікованих фахівців, хоча давно в них маємо потребу? Потрібно лише трохи допомогти тим установам, які мають бажання щось змінити, і — найголовніше — знайти політичну волю, щоб це справді запрацювало. Щоб до нас приїжджали не тільки іноземці без повної середньої освіти, а й фахівці, які справді підвищуватимуть якість життя в країні. У сусідніх державах це давно вже зрозуміли.
Актуальні статті Альони Куротової також доступні на сайті dennikn.sk