Отримати роботу лікарю з-за кордону – справжнє пекло. Це коштує тисячі євро і триває місяці

Щороку тисячі лікарів виїжджають зі Словаччини в пошуках кращих умов, але заміна з інших країн не приходить. У системі охорони здоров'я не вистачає понад 15 тисяч медсестер, сотень педіатрів та лікарів загальної практики. Їх могли б замінити спеціалісти з країн, які не можуть запропонувати лікарям гарних умов для життя чи роботи. Хоча Словаччина може здаватися привабливим місцем для роботи та життя, вони стикаються тут із бюрократією, високими зборами та складними правилами. Тому вони часто обирають шлях словацьких лікарів і також їдуть працювати за кордон.

Статистика показує чітко: Словаччина вже багато років експортує випускників медичних факультетів, а також досвідчених медичних працівників за кордон. Дані Організації економічного співробітництва та розвитку (OECD) свідчать, що кількість студентів медицини в нашій країні вища за середню. За цим показником ми випереджаємо не тільки сусідню Чехію, а й більшість скандинавських країн. Однак після навчання медики не залишаються в Словаччині і виїжджають працювати за кордон. Найчастіше лікарі їдуть до Чехії, куди щороку переїжджає понад дві тисячі лікарів зі Словаччини, свідчить статистика OECD.

Кілька урядів намагалися вирішити проблему. Чинний прем'єр-міністр Роберт Фіцо (Smer) чотири роки тому запропонував ідею видавати рахунки за навчання тим молодим лікарям, які захочуть виїхати зі Словаччини за кордон. Це досі не було реалізовано, але і відтік медичних працівників зупинити не вдається. Очікується нова хвиля від'їзду лікарів до сусідніх країн, оскільки уряд у межах консолідації планує суттєво зекономити на підвищенні їхніх зарплат.

Заповнити дефіцит медичних працівників хоча б частково міг би приїзд лікарів і медсестер з інших країн до Словаччини. Однак процес їх адаптації часто є тривалим і складним, а ще однією проблемою є мовний бар'єр. Під час пандемії уряд намагався залучити лікарів з країн, що не входять до Європейського Союзу, тобто з так званих третіх країн — України, Росії, Сербії та Молдови. Уряд Гегера ухвалив документ, який дозволив прискорено видавати національні візи висококваліфікованим працівникам із цих країн, зокрема лікарям. Після початку російського вторгнення в Україну уряд ухвалив ще один закон, який мав полегшити прибуття та інтеграцію українських лікарів і медсестер до словацької системи охорони здоров'я.

«Це був хороший крок», — оцінив ситуацію Борис Янічек з організації «Лікарі та медсестри», яка займається консультаціями для іноземних медичних працівників, зацікавлених у роботі в Словаччині. «Це хороше і достатнє законодавство, але на консульських відділах та в іноземній поліції ситуація набагато гірша», — описав Янічек реальність.

Увесь процес починається з того, що українці повинні спочатку легалізувати своє перебування в Словаччині — отримати статус біженця або дозвіл на проживання. Очікування на термін у поліції у справах іноземців може тривати кілька місяців, зазначає він. Лише після цього вони можуть приступити до процесу визнання свого диплома. «Нострифікація триває загалом два-три місяці», — уточнив Янічек. Поки триває нострифікація, лікар не має права працювати і змушений чекати кілька місяців. Увесь процес прибуття до Словаччини займає приблизно пів року.

Ще однією проблемою для іноземних лікарів є витрати на визнання кваліфікації та мовні курси, що разом складають тисячі євро. «Іноземцю, щоб вивчити словацьку мову до рівня B1-B2, потрібно 800 годин навчання. Це річний курс, і його вартість може досягати 4000 євро на рік», — уточнила для Pravda Олена Куротова з Міжнародної асоціації лікарів та медичних працівників у Словаччині (MALnS). Також немалі витрати на визнання диплома і професійний іспит.

«За визнання диплома потрібно заплатити 140 євро. Плата за іспит становить 200 євро для медсестер, 500 євро для лікарів та 620 євро для фармацевтів. Для педіатрів це ще дорожче на 200 євро», — додала вона. До цього слід додати й щоденні витрати на оренду житла та харчування, а лікарі, очікуючи іспити та документи, не можуть працювати й, відповідно, не мають доходу.

Навіть коли медичний працівник має всі перекладені, визнані й затверджені документи, він стикається з черговою бюрократичною перешкодою — роботодавець, тобто лікарня, повинен отримати дозвіл на працевлаштування для нього. Більшість лікарень навіть не уявляють, як проходить цей процес і скільки часу він займає, зазначає Янічек. «На боці роботодавця бракує розуміння проблеми, особливо з погляду створення власних адаптаційно-інтеграційних процесів для персоналу, який зрештою приходить до нас», — сказав він.

Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) розробила рекомендації, які служать країнам як правова основа для залучення та працевлаштування міжнародного медичного персоналу, зазначила Куротова. Проте ці рекомендації в Словаччині не були впроваджені в практику. «Це створює можливість для непослідовності в підході до набору медичних працівників та недостатнього врахування міжнародних стандартів», — додала вона.

Як наслідок, сьогодні в Словаччині працює менше лікарів-іноземців, ніж у сусідніх країнах. За статистикою ОЕСР, у чеській системі охорони здоров’я працює понад 3,6 тисячі іноземних лікарів, у Польщі їх близько чотирьох тисяч, а в Словаччині — лише 1,2 тисячі іноземних лікарів. Кількість іноземних медсестер ще нижча. Із загальної кількості 32 тисяч лише 200 медсестер є іноземцями.

Борис Янічек стверджує, що Словаччина має найгірші умови для прийому іноземних медичних працівників серед усіх країн В4. «Чехи роблять це цілеспрямовано, систематично, на рівні кількох міністерств, уряду та самих роботодавців», — наголосив він для Pravda. «Це сусідня країна з подібною системою охорони здоров'я, але з кращим досвідом інтеграції іноземних медичних працівників», — погоджується з ним Куротова.

Натхненням для нас могло б стати також Німеччина, яка почала вчасно впроваджувати зміни якісно та інклюзивно. Завдяки цьому вона змогла залучити як молодих, так і досвідчених медичних працівників з-за кордону. «Іноземні фахівці отримують вигоду від комплексної безкоштовної (або фінансованої державою) системи підтримки, яка включає мовні курси через платформу електронного навчання та консультації щодо адаптації до робочого середовища», — навела приклад Куротова. Вона вважає, що в Словаччині можна було б покращити ситуацію шляхом підтримки професійно-мовної підготовки іноземних медиків, скасування деяких бюрократичних вимог щодо подання документів і значного зниження деяких зборів.

«Медсестринство можна все більше характеризувати як мобільну професію. Тисячі медсестер, більшість із яких жінки, мігрують щороку в пошуках кращих зарплатних і робочих умов, кар’єрної мобільності, професійного розвитку, кращої якості життя, особистої безпеки або іноді просто заради нових вражень і пригод», — заявив для Pravda віцепрезидент Словацької палати медсестер і акушерок (SKSaPA) Лукаш Кобер.

Такі країни, як Сполучене Королівство, Австралія чи Швейцарія, під час критичної нестачі медичних кадрів внесли медсестер до списку працівників із преференційним режимом, тим самим спростивши для них імміграційний процес. Проте Словаччина значно відстає в цьому питанні. «Якщо ми не можемо утримати власну робочу силу, не варто очікувати, що ми зможемо залучити іноземних працівників, які могли б частково компенсувати дефіцит понад 14 тисяч медсестер у нашій системі охорони здоров’я», — додав Кобер.

Він нагадав, що іноземні медичні працівники повинні виконувати ті самі вимоги, що й словацькі. Медсестра або акушерка повинна мати вищу спеціальну освіту за спеціальністю «дипломована медсестра» з відповідної середньої професійної школи або ступінь бакалавра з медсестринства. Обидві програми мають відповідати вимогам директив ЄС. «Медичний працівник, який здобув освіту за кордоном, повинен пройти так звану нострифікацію освіти», — зазначив Кобер. Кваліфікацію, отриману за кордоном, визнає Міністерство освіти, а у випадку медичних професій — Міністерство охорони здоров’я.

«Ще однією умовою є реєстрація у відповідній палаті. Для медсестер і акушерок це Словацька палата медсестер і акушерок», — зазначив Кобер. Медичні працівники також повинні навчатися протягом усього життя. «Це обов’язкове та базується на необхідності постійного отримання інформації відповідно до швидких технологічних змін і наукового прогресу в медицині, медсестринстві та акушерстві», — додав він.

За словами Кобера, процес можна було б спростити, зменшивши бюрократичний і фінансовий тягар для заявників на визнання освіти. Крім того, допомогли б достатні можливості для додаткового навчання у випадку, якщо буде виявлено розбіжності в освіті заявника у навчальних закладах.